ВІД МОБІЛІЗАЦІЇ НЕ УХИЛЯВСЯ

Сумління підказувало – треба захищати Україну

Березень 2015 року. На Сході України – війна з російськими окупантами та зрусифікованими українськими запроданцями, хоча офіційно її називають антитерористичною операцією. З фронту у найвіддаленіші села й міста чорною птахою прилітають трагічні звістки про героїчну загибель наших захисників. Десятки поранених, чимало з яких на все життя залишаються інвалідами. Військкомати проводять мобілізацію резервістів, намагаючись якомога швидше укомплектувати армію, яку впродовж 20 років нашої Незалежності свідомо знищували на догоду ворогові. Сьогодні це є очевидним.

У цей тривожний період отримав мобілізаційну повістку й сорокаоднорічний житель Турки Роман Лило. Без вагань і найменшого сумніву, пішов проходити медичну комісію, яка визнала його придатним до військової служби. А через лічені дні – одягнув військовий однострій, став бійцем нещодавно створеного батальйону з постійною дислокацією у місті Львів, третього спеціального відділу військової служби правопорядку, призначеного для боротьби з диверсійними ворожими групами.

– Я просто не міг придумувати якісь історії, аби ухилитися від мобілізації, в час коли нашій державі загрожує небезпека, коли на фронті гинуть молоді відважні патріоти. Сумління підказувало – треба ставати на захист України. І це – не пафосні висловлювання, а стан моєї душі, – пригадує мій співрозмовник.

Перед тим, як приступити до виконання бойових завдань, Роман, разом з товаришами по службі, пройшов тримісячний вишкіл в учбовому підрозділі на Яворівському полігоні. Власне тут швидко відновив армійські навики, здобуті під час проходження строкової служби в розвідувальному підрозділі радянської армії у Придністров’ї, в останні роки існування, як нам тоді здавалося, наддержави. В процесі навчання охоче допомагав освоювати військову практику молодим воїнам та тим, в кого вона була недостатньою, при цьому розумів, що в умовах бойових дій військовий досвід – надзвичайно важливий. Водночас, багато практичних навиків перейняв у тих, хто раніше проходив службу в органах внутрішніх справ, підрозділах спеціального призначення. Там , на фронті, де небезпека загрожує на кожному кроці, військовий вишкіл має велике значення не лише в здобутті перемоги над ворогом , а й для збереження власного життя, та того, хто йде з тобою пліч-о- пліч. Перше тримісячне відрядження в зону бойових дій, місто Айдар, підтвердило це, зрештою, як і друге – такою ж тривалістю – в місто Біловодськ Луганської області.

Комендантська служба, що на перший погляд здається простою й безпечнішою, аніж на передовій, насправді є надзвичайно тривожною, ризикованою й непередбачуваною. В різний час доби, разом з військовою контррозвідкою та Службою безпеки України, неодноразово доводилося затримувати диверсійні групи, заслані з непідконтрольної території, вилучати нелегальну зброю, виявляти й арештовувати тих, що займалися підривною діяльністю. А це, зазвичай, добре навчені російськими інструкторами особи . Затримуючи таких, треба діяти професійно і швидко. Іноді це – небезпечніше, ніж на лінії зіткнення. Патрулюючи місто, ти навіть не здогадуєшся, хто проходить поруч з тобою, які наміри в людини. Часто Романові, разом з товаришами по службі, доводилося супроводжувати високопосадовців на першу лінію оборони, конвоювати до суду затриманих. Бувало, потрапляли під обстріли. На Луганщині є населені пункти, які поділені навпіл: половина – непідконтрольна, інша частина – українська. Об’їжджаючи територію – бачиш ворога за десяток метрів і не знаєш, як він поведеться. А тому – треба бути напоготові.

Хоча на думку Романа, що сформована з власних спостережень, в зоні відповідальності їхнього підрозділу – люди проукраїнських поглядів. Багато голів місцевих рад мають добрі контакти з військовою службою правопорядку, іншими спеціальними підрозділами, повідомляють про підозрілих осіб. Він пригадав випадок, як група сепаратистів намагалася вивісити над містом російський триколор, а місцеві мисливці, взявши рушниці, завадили їм це зробити.

Окрім важливих контррозвідувальних операцій, в обов’язки підрозділу входили завдання із забезпечення порядку та належної поведінки військовиків української армії, профілактичні заходи, а в разі необхідності – й затримання тих , хто зловживає алкоголем, чи вдається до нестатутних відносин, допускає порушення в поведінці зі зброєю. Це також важливий напрямок роботи, адже коли немає належної дисципліни і порядку – іноді маємо небойові втрати. Роман стверджує, що в бойових підрозділах, для прикладу, 80-ій десантно-штурмовій бригаді, з цим усе гаразд. Трапляються випадки зловживання алкоголем в тилових частинах. І це – одна з проблем нашого війська, втім – суспільства загалом.

Перебуваючи на ротації у частині, також не відсиджувалися, патрулювали місто Львів, несли караульну службу на гауптвахті в Старичах, де відбували добові покарання солдати , іноді й офіцери, за порушення військової дисципліни.

Роман зізнається, що на війні реально пізнав, що таке справжня чоловіча дружба та взаємовиручка, відношення командирів до підлеглих та повага і довіра рядових солдатів до офіцерів, що є справжніми наставниками і щиро вболівають за ввірені їм підрозділи, бережуть і поважають кожного бійця. Серед таких він назвав молодого командира роти, людину високої честі та професійності – капітана Андрія Вовкуновича, уродженця Сколівського району. У свій час він вивів з-під Савур-Могили групу солдат без жодних втрат. Виходили з оточення 21 день. Лише добра згадка в Романа й про військового коменданта території, де виконував бойові завдання, уродженця Мостиського району, полковника Юрія Максиміва. Без його безпосередньої участі не обходилася жодна операція, він завжди був із підлеглими попереду, у спілкуванні не відчувалося різниці між рядовим та ним – полковником. А принагідно завжди любив повторювати: на війні ми всі рівні, і завдання в нас одне – захищати Україну. Хоча, чого гріха таїти, є командири, що відверто демонстрували свою зверхність, боягузливі й нещирі в стосунках, та й в житті загалом. Недаремно ж кажуть, що є люди, яких можна знати все життя і забути за один день, а є й такі, яких можна знати один день і згадувати все життя.

Василь Васильків

http://boykivshchina.info

Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *