Журналіст Павло Лехновський подарував рідному селу частинку його історії

«Ґаздащо має будувати хатувже наперед обдумує собіякий будинок хоче матиякий має бутивеликийякий хоче мати розподіл, – а вже після цього наперед приготовляє собі матеріял».

Ця цитата відомого дослідника Бойківщини д-ра Володимира Кобільника з його праці «Матеріяльна культура села Жукотин Турчанського повіту» (1936-1937 pp.) якнайліпше свідчить про наміри укладача книги «Жукотин. Відомості з історії, етнографії, фольклору, культури бойківського села» Павла Лехновського. Бо, заходившись будувати нову Україну, ми мали б насамперед знати, на чому стоїмо, що маємо з досвіду, чого варто уникати, а що взяти зі собою у нову оселю.

Павло Лехновський, заслужений журналіст України, поет-пісняр, є вихідцем зі Жукотина. Отож мотив укладача книги, до якої увійшли чи не всі вітчизняні публікації про село і, що дуже важливо, – згадана праця д-ра Кобільника, – цілком зрозумілий. Вдячність до малої батьківщини, повага до земляків, а також надія на те, що ті, хто буде жити на цій бойківській землі після нас, також матимуть користь від зафіксованих на папері людського досвіду, звершень і поривань.

Бо, на моє переконання, ми зовсім по-іншому ставилися б до своїх «родинних гнізд», якщо б достеменно знали їх минувшину, – далебі, не сіру і тільки стражденну, а й величну, творчу. Ну хто, до прикладу, знає, що на селі, загубленому десь у Карпатах, у Турківському районі, колись зупинилося око королеви Бони? Або ж про те, що події Української революції початку минулого століття збурювали серця не тільки у Києві чи Львові, а й у бойківському Жукотині? Чи те, що героїчне панно історії УПА теж буде не таким яскравим без імен жукотинських Федора та Василя Мацурів, Давида Зинича, Омеляна Сушинця? Або ж – відкриття, чи не так? – що історія знаменитого першого галицького професійного театру товариства «Руська бесіда» у Львові розпочиналася саме тут, у хаті, де народився його організатор і директор – Омелян Бачинський?

Звісно, трагедії не оминали цей карпатський закуток, бо хіба забудуть колись жукотинці про 14 вересня 1939 року. Можливо, хотіли б забути, але події останніх років змушують їх ретельно вивчати ті, здавалося б, далекі уроки. Тоді польські окупанти спалили майже весь Жукотин, убивши його кращих синів.

Ось як описують цей жах Юрій Гайда та Володимир Шуптар у історичному нарисі, вміщеному у книзі: «Пилипа і Петра Лехновських, яких першими побачили (поляки – І.Г.), вбили відразу. Заарештували Кирила Будза та отця Михайла Вільчинського, Миколу Голотяка і Павла Зинича, які вчинили їм збройний опір, страшно мордували, проте обидва трималися мужньо. Миколу, виколовши око, запитали, чи бачить він Україну. Той відповів, що бачить. Коли викололи і друге око, той знову відповів, що бачить Україну незалежною від поляків. Таку ж відповідь почули і від Павла, якому вирвали язик, щоб не міг більше їм таке говорити. Обом повикручували руки, ноги, повідрізали вуха, підвісили і пекли на вогні у присутності інших затриманих жукотинців. Обірвалося життя цих справжніх героїв України на Липах за Туркою».

Направду, як пише Павло Лехновський у своїй «Пісні про село Жукотин», уміщеної в розділі «Поетичний дарунок краянам»:

«Село моє чарівної краси

На згарищі постало із руїни,

В тобі, неначе в крапельці роси,

Відбилась доля неньки-України».

Ця доля – і у книзі, укладеній Павлом Лехновським, маємо дуже чіткі підтвердження – у долях мільйонів, розселених по таких селах, як Жукотин. У збірнику подано цілу галерею коротких нарисів-портретів про земляків укладача, і з них цілком зрозуміло,   що кожне людське життя, кожен наш вчинок є важливим і непересічним.

Зрештою, як і вчинок Павла Лехновського, як і його місія, – за словами професора Володимира Здоровеги, – «бути Журналістом».

Гадаю, а що було б, якби у кожному селі знайшовся ентузіаст-подвижник і взявся за схожу роботу. Зібрав усе написане про його малу батьківщину, про людей, які жили там давно й недавно, про їхні справи, успіхи, наміри і надії. Яка мозаїчна історія вийшла б із цієї затії, якими новими барвами заграла б палітра нашої минувшини, як несподівані причинно-наслідкові речі змогли б ми зрозуміти.

Ігор Гулик.

На фото: Омелян Бачинський; пам’ятний знак жукотинцям, які загинули 14 вересня 1939 року.

Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *