ШІСТЬ ШКІЛ ТУРКІВЩИНИ СВЯТКУВАТИМУТЬ 200-ЛІТТЯ

Цього року шість шкіл Турківщини відзначатимуть своє 200-ліття.
В далекому 1818 році були закладені так звані «тривіальні (початкові) школи» в селах Хащів, Вовче, Нижня та Верхня Яблунка, Бітля та Либохора. До цього часу (1817 рік) була започаткована державна (народна) школа в с. Лімна.

З цієї нагоди минулого четверга голова Турківської РДА О.Лабецький провів зустріч з директорами шкіл, які відзначатимуть свій 200-літній ювілей. Було наголошено, що це важлива історична подія, яку слід відзначити з участі широкої громадськості, де вказати пройдений історичний шлях, роль і місце школи у формуванню національної свідомості українців, підбити підсумки здобутків та визначити подальші перспективи. Було визначено, що свята пройдуть в кожній з шкіл орієнтовно в кінці жовтня чи на початку листопада цього року.
З висоти сьогоднішного дня важко переоцінити цю історичну подію, адже декілька століть до цього, в наших краях, в освітньому плані, існувала майже цілковита темрява. Лише в окремих селах існували «парафіяльні школи» (дяківки), які працювали без будь-яких навчальних планів і програм, підручників, а успіх залежав від рівня освіченості дяка (священики переважно навчання дітей доручали дякам). В умовах польської окупації, тодішня польська адміністрація не була зацікавлена в освіченості простого народу, особливо серед українців.
Все почало докорінно змінюватися після першого поділу Польщі, коли в 1772 році наші землі увійшли до складу Австро-Угорщини, якою в цей час правив Франц-Йосип ІІ.
Всередині 70-х років ХVІІІ століття австрійський урял почав реформи в освіті. Для Галичини – це мало особливе значення, оскільки вона почала різко відрізнятися від західних провінцій імперії, де майже не було дітей шкільного віку, які б не навчалися. Для організації шкільництва було запрошено талановитого організатора цієї справи – Івана Гната Фільбігера з Прусії, яка показувала приклад налагодження шкільництва.
Згідно плану Сільбігера, Марія-Тераза (дружина цісаря), 4 грудня 1774 року видала патент, про запровадження трьох типів народних шкіл: тривіальних, нормальних та головних. На державному рівні, у Відні в 1774 році, було створено Двірську освітню комісію для організації шкільництва, а в 1776 році у Львові – з цією ж метою була створена Краєва Шкільна Комісія. Деякий час розроблялися різні нормативні документи, складалися акти, давалися писькові вказівки та рекомендації. До практичного ж виконання реформи приступили після 1781 року, коли було видано відповідне розпорядження самого імператора Йосифа ІІ. Австрійський монарх особливу увагу звернув на заснування таких шкіл, завданням яких бачив поширення між широкими масами в основному знань корисних для розвитку промисловості, ремісництва та сільського господарства.
Однак на перешкоді реалізації планів австрійського керівництва стали об’єктивні причини: відсутність кадрів вчителів, шкільних приміщень, підручників, а найбільше – небажання самого населення освітніх потреб. Причиною останнього було те, що поміщики пояснювали хлопові, що освіта принесе лише шкоду, оскільки діти підуть по світу, зледащіють, залишать допомогу батькам, особливо у старості. Місцеві чиновники з доміній, що складалися в основному з поляків, вперто поширювали слухи, що всіх письменних хлопців візьмуть на службу до війська на 25 років, де вони, або загинуть на війнах, або повернуться каліками. Така пропаганда спрацьовувала і мала наслідки. Тому питання заснування шкіл затримувалося. Позитивним однак було те, що в 1783 році у Львові було закладено зразкову нормальну школу з шести класів, яка згодом буде реорганізована в Старопігійський вчительський інститут. В цей час також були організовані чотири головні (окружні) школи в Ярославі, Перемишлі, Красному і Станіславові. Ще більш важливою подією було те, що декретом Йосифа ІІ від 30 червня 1783 року у Львові було засновано Духовну семінарію, навчання в якій з 1786 року почало вестися на рідній для українців мові. В 1784 році було відкрито Львівський університет з латинською мовою навчання, а при ньому, у 1787 році – відділ (факультет) для українців, так званий «студіум рутеніум», заслуги якого полягають в тому, що вже до 1809 року підготував 470!!! високо кваліфікованих священиків, які внесли, згодом, великий вклад у національне пробудження Галичини. Що ж до наших ближчих теренів, до в 1892 році були відкрито головні (окружні) школи в Лаврові, при монастирі св. Онуфрія, та Дрогобичі, а токож гімназію в Самборі. Головна школа в Лаврові наступні десятиріччя стала головним освітнім центром для бойків та лемків – простого народу.
Марія –Тереза, яка особливо проявляла опіку, щодо українців, дала розпорядження приймати щорічно двох учні русинів до закладу при церкві св. Варвари у Відні (Барбареум) для підготовки служителів вищого духовного стану.
Австрійский уряд також зрівняв у правах греко-католицьку та римо-католицьку церкви. Українським священикам навіть було встановлено урядову плату. В такиї умовах греко-католицька церква почала і собі активну роботу по прискоренню організації шкільництва в Галичині. Посприяв цьому в значній мірі і шкільний закон від 11 серпня 1805 року від назвою «Політичні шкільна устава», в якому, поряд з багатьма іншими питаннями, було узаконено право церквам огранізовувати народні школи на місцях. Це було правильне рішення австрійської влади, адже священики були найближче до народу і їхні поради та настанови сприймалися найбільше. За духовенством також було закріплено спеціальний нагляд за школою. Держава за собою залишила лише загальний нагляд. Передача українських шкіл під контроль греко-католицької церкви було великою перемогою Львівської митрополії і особисто тодішнього її митрополита М.Левицького.
А початок справжньої боротьби за українську школу та національне відродження українців поклали молоді представники української інтелігенції – випускники греко-католицької семінарій, богословського факультету Львівського університету та університету у Відні. Ця боротьба почалася з Перемишля, який став на початку ХІХ століття головним центром наукового і просвітницького руху в Галичині.
В 1813 році львівський канонік М.Левицький став Перемишським єпископом, а шкільним наглядачем – І. Могильницький, колишній студент Віденського університету. Озброєний міцними знаннями, як словіст, від досконало вивчив українську народну мову і рішуче взявся за практичну діяльність в розбудові українського шкільництва в Галичині. За час своєї діяльності на цьому посту від домігся відкриття більше 400 українських народних шкіл. Працював він і в інших напрямках, зокрема видав 5 шкільних підручників, серд яких – «Буквар» українською мовою. За його ініціативою в Перемишлі було засновано дяко-вчительський інститут, який працював за рахунок коштів церков і жертводавців. Для вирішення проблеми з підручниками було засновано просвітнє товариство під назвою «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма та просвіти серед вірних на основі християнської релігії». Автором статуту товариства був І Могильницький.
В 1816 році М.Левицький здійснює канонічну візитацію деканатів Самбірської округи, куди входив і Турчанський повіт. В ході візитації М.Левицький переконався, що громади дадуть пожертви на заснування шкіл лише при умові, що діти будуть вчитися по українськи. 17 червня 1816 року офіційно з цим проханням він звернувся в губернське управління у Львові, але через те, що в ньому засіли в основному поляки, то відповідь була негативною. Було дано дозвіл українською мовою вчити лише релігію. На цю образливу для українців відповідь М.Левицький пожалівся у Відень, на що придворна канцелярія зажадала пояснень від Галицької губернії. Дійшло до того, що для вирішення справи мови навчання в Галичині уряд наказав скликати шкільну комісію за участю архієпископів та головних інспекторів народних шкіл обох обрядів. Після тривалих і гарячих дискусій, декількох перерв між засіданнями комісії, остаточно справу було налагоджено 22 травня 1818 року, коли на основі цісарської спеціальної постанови, комісія видала решкрипт, в якому говорилося:
1. Наука релігії, в усіх народних школах Галичини, повинна викладатися по- українськи, греко-католицькими священиками;
2. У школах, де вчаться діти виключно греко-католицького обряду, мовою навчання є українська, але належить вчити читати та писати по-польськи;
3. Якщо у школі вчаться діти обох обрядів, то всі предмети, крім релігії, викладати по-польськи, але слід подбати, щоб греко-католики вчилися читати та писати по- українськи;
4. У громадах зі змішаним населенням, українську школу дозволено утримувати виключно з власних коштів;
5. Нагляд над польською школою здійснює римо-католицька консисторія, над укріїнською – греко-католицька, над змішаною – того обряду, до якого належить більшість дітей;
6. У місцях, де населення лише греко-католицьке, громада має право утримувати школу з шкільного фонду.
Ця постанова залишалася дійсною до 1848 року і була більше складена з користю для поляків ніж для українців. Повної рівності, між українцями і поляками, домогтися не вдалося.
Ще в ході роботи комісії, як поробу, було закладено 5 шкіл в Самбірській окрузі – селах Бабино Самбірського повіту, Стрільбичі Старо-Самбірського повіту, Пруси і Дорожів Дрогобицього повіту та в Лімні Турчанського повіту. Всі ці села належали до Імператорського Двору, тобто належали цісареві. Зроблено було це з метою придобритися до імператора і зробити це, як подарунок. В той самий рік римо-католики заклали й свої школи в Старому-Самборі, Хирові, Рудках та Турці. Як бачимо, в основному в містах та містечках.
Проба була вдалою і вже наступного 1818 року відкриваються школи в Хащові, Вовчому, Нижній та Верхній Яблунці, Либохорі, Бітлі і ще в 14-ти селах Дрогобицього, Старо-Самбірського і Мокрянського деканатів. Найбільше шкіл було відкрито в тодішньому Дрогобицькому повіті (16 шкіл). Другим був Турчанський повіт (7 шкіл). В наступні роки і десятиліття закладення народних шкіл дещо уповільнилися. Так, з 1819 по 1866 рік, на згаданих теренах, було закладено лише 37 шкіл і, нажаль, ні однієї в Турчанському повіті. Головною причиною була бідність населення, адже заначну частину коштів на утримання шкіл повинна була давати громада. А в людей не завжди була можливіть купити дітям й взуття та одяг. Незважаючи на значні зусилля священиків, батьки з неохотою відгукувалися на їх заклики. Навіть пошириним був такий вислів: «Де там хлопським дітям до науки, коли вони пів року пасуть худобу, а другу половину – сидять на печі!». До того ж поляки, які, незважаючи на втрату своєї державності, домінували в усіх державних установах і створювали перешкоди руху українців до вищих шкіл. Тобто, перспективи для українців були мізерні.
Але навіть в цих складних умовах, багато українців закінчивши початкові школи, йшли в світ, здобували вищі науки і ставали згодом поводирями свого народу в боротьбі за кращу долю. Звичайно, найяскравішим прикладом тут є Іван Франко, який вийшов з простої селянської родини, а став – світовою величиною. Можна навести багато інших прикладів. Наша Турківщина дала нам Захара Павлюха та Миколу Боберського – випускників Хащівської школи. Захар Павлюх, після закінчення Краківського та Віденського університетів, став правником і закінчив свою кар’єру у чині генерала. Так Турківщина дала одного з перших генералів з числа українців Галичини. В роки ЗУНР з Відня переїхав до Станіславова і працював у військовому секретаріаті ЗУНР. Микола Боберський, після закінчення духовної семінарії в Перемишлі, працював священиком і відзначився активною громадською роботою на Дрогобиччині та Самбірщині. А головне – народив і виховав сина Івана Боберського, організатора товариств «Січ» і «Сокіл», член військового штабу Української Галицької Армії в роки ЗУНР, батька української фізичної культури. Його іменем названий Львівський Університет фізичної культури та одна з вулиць у Львові. Завдяки українській школі, в умовах чужоземного поневолення була сформована українська інтелігенція, яка в на ХХ століття стала рушійною силою в боротьбі за становлення незалежної української держави. Приємно, що в тій кагорті є вихідці з Турківщини.

Ярослав  ТИРИК – директор Лімнянського НВК

Bookmark the permalink.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *