1358495573_ukranska_kultura_16__17_stУнія 1596 р. — дуже складне і суперечливе явище в історії нашого народу, а тому й не дивно, що і в сучасних публікаціях автори по-різному, часом з протилежних позицій, оцінюють її наслідки. Розглядаючи суть релігійного аспекту цього союзу, слід зазначити, що уніатська церква визнала основні догмати католицизму і владу папи римського, зберігши лише православну обрядовість. Це було продиктовано необхідністю рахуватися із негативним ставленням православних до католицької віри, виявити певну гнучкість, аби добитися підпорядкування православної церкви Ватикану.

Віровчення уніатства базується на спільних для християнської релігії положеннях про віру в божественну трійцю і в незаперечну істинність Біблії. На відміну від православної церкви, яка визнає “сходження” духу святого тільки від Бога-отця, католицька вважає, що святий дух походить від Бога-отця і Бога-сина. Важливою основою католицизму є вчення про главенство папи римського, котрий вважається намісником Христа на Землі, про непогрішимість папи в питаннях віри й моралі. Православна церква визнає вчення про пекло й рай, а католицька церква визнає існування ще й чистилища. Є певні відмінності в сфері обрядовості: у католиків таїнство хрещення здійснюється обливанням новонародженого, у православних — зануренням його в купіль. В католицькій церкві таїнство миропомазання (конфірмація) здійснюється в 7—8 років, у православних — безпосередньо перед хрещенням. Католики причащаються тільки прісним хлібом, православні — заквашеним. У католицькій церкві існує закон про безшлюбність (целібат), православна ж церква дозволяє білому духовенству одружуватись.

Уклавши унію з -єпископами православної церкви, Ватикан вимагав від уніатського духовенства дотримуватися тільки головних положень католицизму: безумовного визнання главен-ства пали над уніатською церквою, а в частині віросповідання — визнання, що святий дух походить від Бога-отця і Бога-сина, визнання культу діви Марії тощо. Щодо обрядовості, то для залучення віруючих уніатській церкві дозволено дотримуватися старої православної практики богослужіння і здійснення релігійних таїнств причастя, хрещення, каяття, миропомазання тощо. Важливе значення мав дозвіл уніатській церкві здійснювати богослужіння слов´янською та українською мовами, що сприяло більш тісному контактові священиків з віруючими. Велике значення мав також дозвіл уніатському духовенству одружуватись, що зміцнювало їх зв´язок з віруючими.

У політичному плані, як ми уже зазначили, укладення унії, тобто союзу православної церкви з Римом, підтримували передусім польські королі та шляхта. Витісненням споконвічної віри жителів Західної України — православ´я католицизмом, оплотом якого була Польща, вони прагнули поглибити процеси ополячення українців.

Унію підтримувала також значна частина українських феодалів, яка ополячилася, латинізувалася, зреклася віри й мови свого народу. Тому перед ними не стояло так гостро національне питання, що за тих обставин було тісно пов´язане з питаннями релігійними та політичними. Значно важливішим для них було краще “вписатися” в ряди польської шляхти, набути рівних прав щодо участі в державних інституціях.

Уніатське духовенство так і не набуло рівних прав з католицьким, а рядові віруючі як були, так і залишилися кріпаками. Становище українського населення, яке не бажало переходити в унію, ставало дедалі нестерпнішим, особливо в Литві, на Волині й в Галичині. Уніати й католики не допускали православних до участі в міському самоврядуванні, обмежували їх права займатися ремеслами і торгівлею, змушували переходити в уніатство.

Значну роль у боротьбі проти унії відіграли братства. Вони створювалися, незважаючи на утиски з боку католиків та уніатів. Поряд з львівським і віденським братства виникли у Перемишлі, Слуцьку, Мінську, Могильові та інших містах. Вони ще до Брестської унії являли собою органи оновлення церковного устрою та у своїх намаганнях до очищення і піднесення рівня релігійного життя і церковних відносин дуже скоро опинилися у напружених стосунках з єпископами. (Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990. — С.1). Ці відносини загострювалися ще й тим, що константинопольські та інші патріархи рішуче переходили на бік братств, саме в них вбачаючи риси майбутньої української православної церкви. Патріархи звільняють братства з-під влади єпископів, надаючи їм право підпорядкування безпосередньо патріархові, надають широкі права нагляду за церковним життям і взагалі сприяють братському рухові. Але ці втручання патріархів та їх підтримка братств викликають тільки величезне невдоволення єпископів, і серед них виникає думка взагалі вийти з-під влади патріархів.

Замість захоплених уніатами церков і монастирю створюються інші, які набувають особливо важливого культурного й національного значення. Рух охоплює дедалі більші маси населення, виходить на вулиці, де часом виникають збройні сутички; найбільш відомий епізод — вбивство під час вуличного руху в 1623 р. полоцького уніатського архієпископа Йосафата Кунце-вича. Воно спричинилося тому, що на полоцьку єпархію було призначено православного єпископа Мелетія Смотрицького, до якого перейшла відразу велика кількість парафій. Це не на жарт стурбувало Й.Кунцевича, і він почав мститися православним. Зрештою, виник гострий конфлікт з населенням м.Вітебська, що призвів до вбивства уніатського архієпископа. Але ці події не припинили широкої антиуніатської і антикатолицької боротьби. Незабаром спалахують одне за одним повстання проти національного, соціального і релігійного гноблення: Т.Трясила в 1630 р., Сулими в 1635 р., П.Павлюка і Д.Гури в 1637 р., Я.Ост-рянина та К.Скидана в 1638 р. На них королівський уряд відповів жорстокими репресіями.

Отже, як зазначає відомий історик України М.С.Грушевський, питання про збереження православної церкви набуває значення всенародної, національної справи і на тривалий час надає українському культурному життю, яке оживилося завдяки цьому рухові, сильно вираженого релігійного, власне, віросповідального характеру (Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. — С. 150).

Сподівання православних відстояти свою церкву та “лікувати” унію у законодавчий спосіб завдяки сеймовому законодавству не здійснилися. Щоправда, після тривалих безплідних зусиль православній шляхті на сеймі 1607 р. вдалося за сприятливого збігу обставин досягти законодавчого визнання своєї церкви. Маючи проти себе вороже настроєний рух польської шляхти, так званих рокошан, сейм не наважився відкрито відхилити вимоги православних, проте, дуже скоро він безцеремонно порушив затверджений ним же закон, продовжуючи призначати уніатських кандидатів на православні кафедри. Православній церкві загрожувало припинення ієрархії, а з ним повний занепад. Становище ускладнювалося й тим, що успіхам на сеймах 1607— 1609 pp., досягнутим православними, загрожувало забуття через надзвичайно швидке й широке спольщення православної шляхти і магнатів.

Піднесення культурного життя в Польщі в другій половині XVI — на початку XVII ст. мало велику притягальну силу для вищих верств українського суспільства. Пожвавлення католицької церкви в Польщі, що наступило наприкінці XVI ст. після Реформації, викликане здебільшого єзуїтами, котрі поширили свої громади і школи в українських та білоруських землях, також набуло великого впливу. “Православний, український просвітницький і культурний рух запізнювався; прагнення піти за сучасним польським рухом прийшло надто пізно, щоб задовольнити потреби вищих станів українського (і білоруського) суспільства в освіті і культурному житті…” (Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. — С. 150).

Виховуючись у польських та закордонних католицьких, здебільшого єзуїтських школах, пов´язані з польськими шляхетними родами сімейними та шлюбними узами, приваблені польським державним і культурним життям, представники українських магнатів і шляхетських родів у кінці XVI — на початку XVII ст. масово приймають католицизм і стають поляками. Синів ревних поборників православної віри 1590 р. бачимо в 1620—1630 pp. уже ревними католиками, далекими від будь-яких національних українських інтересів. М.Смотрицький у своєму “Треносі”

1610 р. проспівав справжню надгробну пісню українській аристократії, перелічивши нескінченний ряд магнатських та шляхетських українських родів, котрі позбулися своєї національності та національної релігії.

Без магнатів-братчиків і покровителів, при легалізованому переважанні католиків, міщанські братства виявилися безсильними у захисті православної церкви і національних інтересів. І ось у такому критичному становищі прибічники православ´я звертаються по допомогу до нової сили, викликаної до життя соціальними та економічними процесами, — козацтва. Вони закривають очі на мало їй симпатичний соціальний характер цієї сили і, вбачаючи в ній тільки опозиційну силу, але спільну за національністю і віросповіданням, шукають у неї підтримки.

Ще від часу Брестського собору виник антикатолицький козацький рух під проводом Северина Наливайка, а потім гетьмана Петра Сагайдачного. Цей рух мав велике позитивне значення для всієї Південно-Західної Русі. Із Львова та Вільно центр боротьби за стару релігію переноситься в Київ. При підтримці козацтва київське духовенство і міщанство дають відсіч уніатській ієрархії. Київська лавра, древній Печерський монастир завдяки новим діячам із Галичини, таким як Плетенецький, Копистен-ський та ін., перетворюється у великий центр церковно-національної діяльності. Поряд з ними в 1615 р. засновується братство? до якого і записується козацький гетьман Петро Сагайдачний з усім військом запорозьким, і воно швидко посідає місце в культурному й релігійному житті українського народу.

Під захистом козацького війська у 1620 р. відновлюється православна ієрархія і тримається доки уряд не був змушений визнати її існування. Відновлення православної ієрархії було здійснене патріархом Єрусалимським Феофаном в 1620—1621 рр. і мало важливе значення для православної церкви. З кончиною єпископа Перемишльського Михайла у 1610 р. православна церква залишилася з одним архієреєм — єпископом Львівським Єре-мією (Тісаровським). Після його смерті уряд Сигізмунда III одразу ж проголосив би православну церкву позбавленою єпископа, тобто неіснуючою. Ось чому патріарх Феофан призначив у Києві єпископа, якого “православні оцінили як великий дар провидіння Божого, спасительний дар Святого Духу”.

Уряд Речі Посполитої тільки в 1632 р., після смерті головного ініціатора унії польського короля Сигізмунда III, потребуючи допомоги з боку козаків, в “Статтях заспокоєння громадян Корони і Великого князівства Литовського, народу грецької релігії” визнав за православними права на Київську митрополію і чотири єпархії: Львівську, Луцьку, Перемишльську і Мстиславську. Саме тоді король Владислав IV пожалував стверджувальні грамоти Віденському, Львівському, Люблінському, Мінському та іншим братствам. На виборчому сеймі в листопаді 1632 р. православні посли обрали Києво-Печерського архімандрита Петра (Могилу), видатного діяча української культури, митрополитом. З ім´ям цієї людини пов´язане заснування Києво-Могилянської академії, яка протягом XVII—XVIII ст. була вищою українською школою, про яку знали в Європі. Петро Могила опікувався письменниками й митцями, сприяв розвиткові друкарства.

Проте за 36 років свого існування Брестська унія зміцнила на Україні польську шляхту, посилила процес денаціоналізації частини української шляхти, яка, навчаючись в єзуїтських школах та колегіях, переходила в латинство, полегшуючи собі доступ до заняття вигідних посад. Так сини одного із натхненників і старанного провідника унії на Україні і в Литві — Іпатія (Потія), користуючись прихильністю папи Климента VIII до їхнього батька, здобули освіту в латинських школах і стали католиками, а не уніатами. Не тільки діти Іпатія обрали такий шлях. Це було характерно, як ми вже зазначали, для певної частини української шляхти.

Значною мірою, особливо напочатку, унія впроваджувалася і підтримувалася шляхом тиску, насильства з боку католицьких властей, а також польських і спольщених українських поміщиків, уніатських єпископів та духовенства. Тому селянсько-козацькі повстання проти соціального та національного гноблення, проти спроб знищити православну церкву проходили під гаслом боротьби за козацькі вольності і захист православної віри. Коли козаки, які перебували у Прусії, довідалися, що існує задум “привести усіх їх із грецької віри в унію”, вони заявили: “Всі ми, скільки нас не є в польському війську в Прусах, для захисту нашої святої віри готові пролити нашу кров…” (Орловский П.И., протоиерей. Киевский Церковный Собор, 1629/Др. Киев. Духовной Академии, 1905. — Август. — С.651). Отже, уніатські плани короля не здійснилися: собор, що був скликаний для розв´язання цього питання, не відбувся. Православну віру було збережено “завдяки втручанню козаків і протестові київських мирян”.

Боротьба проти унії не припинялася. Безрезультатні повстання 1637*1638 рр. зміцнили в широких народних масах на Україні усвідомлення необхідності єднання з єдиновірними і єдинокровними народами, що мало велике значення для успішного проведення визвольної війни 1648—1654 рр. Розгортанню народно-визвольної боротьби на Правобережній Україні, піднесенню національної свідомості народних мас сприяла також все-зростаюча роль Києва.

У розісланих в травні 1648 р. відозвах гетьмана Богдана Хмельницького теж лунав заклик до тих, кому “мила віра благочестива, поляками в унію обернена”, боротись проти унії, згуртовуватися навколо народного вождя “на добрих конях, із справною зброєю невідкладно і встати мужньо і безбоязно; при всемогутній допомозі Божій, проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів”. (Беднов В. Православная Церковь в Польше и Лит-ве по Сборникам законов. — Екатеринослав, 1908. — С.298 — 299). Унія для Б.Хмельницького, котрий добре розумів її кінцеву мету, поділяв нетерпиме ставлення до неї значної частини українського народу, була зрадою віри й народу, його свободи і святині заради спокою і вигід віровідступників.

Визвольна війна 1648—1654 рр. завдала досить відчутного удару по унії — уніатська церковна організація фактично розпалася. Вона поволі відновлювалася тільки на тих українських землях, які залишилися під владою феодальної Польщі. Так, згідно з Андрусівським договором 1667 р., Правобережна Україна, крім Києва, перейшла під владу шляхетської Польщі, котра зобов´язалася не обмежувати “грецько-руську” релігію. Тільки на Галичині, на Волині і Поділлі польська влада була відносно міцною, однак і тут унія не набуває значного поширення до кінця XVII ст. Наприклад, Перемишльська єпархія переходить до унії в 1692 р., Львівська — в 1700 р., Луцька — в 1702 р. На 1720 р. уніатська церква в Польщі мала в своєму складі також Холмську, Полоцьку і Пінську єпархії.

Уніатський собор у Замості в 1720 р. відмінив чимало православних обрядів, узаконив латинські нововведення, прийняв рішення про видання богослужебних книг, виправлених в уніатському дусі. Пізніше з´являється розпорядження уніатським священикам переймати зовнішні риси латинських ксьондзів.

На єдину на той час в Речі Посполитій православну кафедру в Могильов-на-Дністрі з Києва прибув єпископ Георгій (Кониський), де його та помічників спіткали великі труднощі, пов´язані з турботами по збиранню православної пастви. Через два роки в Переяславі був поставлений вікарієм (заступником) Київського митрополита єпископ Гервасій (Лінцевський), який опікувався долею православ´я на Правобережній Україні. Він призначив в 1768 р. у різні місця Правобережної України “духовних правителів” і доручив їм завідування церковними справами. Завдяки діяльності Гервасія та його помічників двадцять три деканати (благочиння), тобто тисяча парафій, повернулися до православ´я.

У 1772 р. настав час першого поділу Польщі і приходу в Галичину Австрії, а з нею — іншого державного укладу й дещо іншого ставлення до католицизму та унії. Австрія почала з того, що безмежна шляхетська сваволя була втиснута в жорстокі рамки австрійських законів — Австрії потрібні були спокій і регулярні грошові надходження до державної скарбниці; було ліквідовано значну частину польських костьолів і монастирів, а їх землі конфісковано. На основі конфіскованих земель створено так званий релігійний фонд; греко-католицька церква здобула рівні права з римо-католицькою; уніатське духовенство одержало не тільки реальне правове, а й матеріальне забезпечення у вигляді щомісячної платні із релігійного фонду. Греко-католицькому духовенству було відкрито реальний доступ до вищої освіти у Львові, Відні, Інсбруку та Римі. У Львові було відкрито греко-католицьку семінарію, яка гарантувала студентам-богословам повне матеріальне забезпечення, що умотивлювало здобуття освіти здібною бідняцькою молоддю.

Зрозуміло, що ніякого благодійництва з боку австрійських властей тут не було; був тверезий політичний розрахунок на послаблення польського впливу у Галичині, зокрема протиставлення йому місцевого населення й уніатського духовенства. Втілювався в життя відомий принцип Макіавеллі “поділяй і володій”, але в даному випадку його реалізація була виграшна для українців: створилися сприятливі умови для національного відродження. Слід визнати, що значна частина проблем національного відродження впала на плечі греко-католицького духовенства. Як визнавалося на Львівському (1946 р.) соборі в XIX ст. “наша уніатська церква повільно скинула з себе польське духовне поневолення і саме вона відродила наш народ національно”.

У зв´язку з цим потрібно повернутися до питання оцінки унії. Так, справді, укладання унії було прийняте негативно значною частиною населення України, яка вбачала в ній спробу ідеологічного та релігійного обгрунтування політики полонізації і католичення, запроваджених урядом Речі Посполитої. Проте суть унії як союзу православ´я і католицизму не залишалась незмінною. Це пояснювалося як перемінами в соціально-політичному житті, так і суто релігійними факторами, а також непростим становищем уніатського духовенства. Останнє перебувало між двома основними силами, інтереси яких і слід було враховувати у своїй діяльності: це польська та спольщена українська шляхта, котра намагалася використати унію в своїх політичних і корисливих цілях; з Іншого боку, це український народ, пригноблений чужими та власними можновладцями. Уніатське духовенство повинно було загравати з першими для того, щоб забезпечити своє матеріальне та політичне благополуччя, і водночас, турбуватися про те, щоб зміцнити або хоча б не втратити свого впливу на широкі маси, добре розуміючи, що духовенство без пастви існувати не може. Розуміння цього врешті-решт призводить до певної еволюції самого уніатства. Уніатському духовенству доводилося більше уваги приділяти розв´язанню питань, що стосуються долі українського народу, збереження національної самобутності, національної культури, мови тощо. Постановка цих питань, а тим більше спроба їх вирішення з боку греко-католицького духовенства не входила в плани польської шляхти.

Автор вважає, що в історії цієї релігійної конфесії слід виділити не тільки негативні аспекти, а й з позитивного боку висвітлювати її функціонування. Слід визнати й те, що унія з Римом дала можливість зберегти в умовах латинізації та полонізації східний обряд. Наскільки важливим це було, засвідчили пізніші події, зокрема так звана Пінська унія 1921 р., коли польське католицьке духовенство з метою полонізації православних нав´язувало їм римо-католицький обряд і робило все можливе, аби відвернути їх від уніатства, де обрядовість значною мірою запобігала полонізації. Адже обряд — це не просто форма віросповідання, практичний вияв релігійної свідомості, а історично складена і освячена традицією органічна єдність віровчення і культури даного народу, вияв і фактор його духовності.

Запровадження унії викликало пробудження національної свідомості українців. Досить скоро під тиском обставин і представники уніатського духовенства дійшли висновку, що ця церква повинна стати однією із значних сил, спрямованих проти денаціоналізації та полонізації українського народу. Тому польські власті почали переслідувати й уніатів, дуже скоро вони переконались, що “унія їм не вигідна”, бо не виправдовує покладених на неї надій (Діяння собору греко-католицької церкви у Львові. 8-10 березня 1946. – Львів, 1946. – С.107).

Після запровадження унії українське духовенство відкрило так звані уніатські школи, що діяли в Галичині до 1939 р. Польські щовіністи прагнули їх латинізувати, полонізувати, але при першій же нагоді ці школи знову українізувалися, завжди залишаючись осередками української духовності, сприяли збереженню української мови як однієї з найважливіших національних ознак. Таку школу свого часу закінчив Іван Франко.

Формальне вирівнювання з католицьким духовенством відкрило для українського духовенства можливість здобувати середню і вищу освіту. Польський клір робив усе можливе, аби не доггускати цього, але повністю запобігти інтелектуалізації уніатів уже не міг, і пізніше греко-католики досить ефективно скористалися цією можливістю. Польські, римські, а пізніше австрійські і власні духовні заклади готували не тільки священиків: з них виходила і церковна, і світська інтелігенція, яка робила свій посильний внесок в справу національного українського відродження і державотворення.

Зауважимо, що в уніатства були й досить гострі суперечності з українською народною культурою. У 1879 р. уніатські церковні власті виключили з Львівської семінарії кількох учнів лише за те, що вони розмовляли на вулиці з І.Франком. У 1890 р. уніатський митрополит С.Сембратович у листі до редактора журналу “Дзвіночок” вимагав не друкувати твори І.Франка або “хіба лише з початковими буквами подавати, а не повним іменем його” (Правда про унію. — Львів, 1981. — СІП).

Як складалася доля унії в період поділів Речі Посполитої? Так, внаслідок другого поділу Польщі в 1793 р. і третього — в 1795 р. до Росії були передані Правобережна Україна, Західна Волинь і вся Білорусія. У відповідь на заклик єпископа Віктора, призначеного архієпископом Мінським, Ізяславським і Брацславським, почалося масове возз´єднання з православною церквою, перехід уніатів до православ´я.

За період правління імператорів Павла та Олександра процес возз´єднання уніатів з православною церквою дещо уповільнився Цим скористалось католицьке духовенство і польські поміщики для навернення уніатів у латинство. Водночас в уніатстві виникає прагнення зберегти східні обряди і церковнослов´янську мову в богослужінні, вийти з-під влади католицького духовенства. Наприкінці XVIII ст. уніатська церква складалася з чотирьох єпархій: Брестської, єпископ якої Иосиф (Булгак) з 1817 p. був уніатським митрополитом, Віденської, Полоцької та Луцької Керувала уніатською церквою, як і раніше, римо-католиць-ка колегія, яка мала уніатський департамент. Членом цього департаменту був протоієрей Иосиф Семашко, який став одним із визначних діячів возз´єднання західноруських уніатів. Глибоке переконання в істинності православ´я східної церкви, любов до Батьківщини привели його до непереборного бажання служити справі єднання. У 1829 р. Иосиф Семашко став єпископом Мсти-славським, а в 1833 р. — правлячим єпископом Литовським і Брестським.

У лютої ту 1834 р. на нараді єпископів на чолі з митрополитом уузалєко проводити однакові богослужіння в уніатських храмах, і забезпечувати священиків обох єпархій православними служебниками й книгами молитовних співів, надрукованими у Москві, встановити в храмах іконостаси, а у вівтарях — престоли. Для проведення цих робіт і придбання церковної атрибутики та священних облачінь колегія надавала допомогу найбіднішим парафіям. Єпископи ухвалили рішення всіляко відроджувати східні богослужебні обряди, по можливості відмовлятися від уніатських звичаїв. Вирішено було без засвідчення точного знання і відданості цим визначенням і обрядам нікого із духовних осіб не наставляти на парафії, а наставлених не затверджувати. (Чистович И. Пятидесятилетие (1839—1889) воссоединения с Православной Церковью западно-русских униатов. — СПб, 1889. — С.23).

У березні 1838 р. епископ Иосиф Семашко був призначений головою Греко-уніатської колегії. Ще в грудні 1837 р. він подав записку про необхідність возз´єднання уніатської церкви з руською православною церквою. В результаті його діяльності Греко-уніатська колегія перейшла в підпорядкування Священного Синоду.

12 лютого 1839 р., в Неділю православ´я, у Полоцьку єпископ Литовський Йосиф, його вікарій єпископ Брестський Антоній, єпископ Оршанський Василь та інші вищі представники уніатського духовенства підписали соборну постанову про возз´єднання уніатської церкви з православною. Священний Синод на засіданнях 6 і 13 березня ухвалив “єпископів, свяшенстве і духовну паству Греко-уніатської церкви прийняти в спілкування з православною і до неподільного складу церкви Всеросійської”. Греко-уніатська колегія була названа Білорусько-Литовською. Головою її став архієпископ Литовський Иосиф, якого було возведено у сан архієпископа.

30 березня 1839 р. у Синодальному храмі возз´єдналися захід-норуські уніати з православною церквою. Таким був кінець Брестської унії в Білорусії, Литві, на Волині й Поділлі. Після ліквідації унії в білорусько-литовських єпархіях Брестська унія в межах Росії залишилася тільки на Холмщині, де духовенство і віруючий простий народ, перебуваючи в повній залежності від польських поміщиків, піддавались посиленому спольщенню й окатоличенню. Церковний обряд і самі храми мали сліди значної латинізації. Уніатське духовенство, що прибуло на Холмщи-ну із Галичини, почало поступове очищення богослужебного обряду від сторонніх додатків і змін, сприяючи його поверненню до східного церковного Статуту.

У 1875 р. духовенство і віруючий народ, греко-уніатг* Холищини возз´єдналися з руською православною церкво шим православним єпископом Холмської єпархії став невтомний трудівник возз´єднання холмських уніатів Маркал (По-пель). Після цього Брестська унія залишилася тільки в Галичині, яка після першого поділу Польщі в 1772 р. відійшла від Австро-Угорщини. Тут ще довго зберігався “корінь унії”, який дав свої паростки й за кордон.

Унія в Галичині поширилася в кінці XVII — на початку XVIII ст. в результаті діяльності єпископів Перемишльського Інокентія та Львівського Йосифа. Вони добивалися торжества унії в галицьких землях, які ціле століття після проголошення ЇЇ в Бресті зберігали віру своїх православних предків. Так, на уніатському соборі 1720 р. у Замості були відкриті широкі можливості для змін богослужебного обряду в дусі латинства, виправлень у католицькому дусі служебника, требника та усіх богослужебних книг. Вихований у Римі спадкоємець Іпатія (Потія) митрополит Іосиф (Рутський) перетворив чернечі обителі за католицьким зразком у базиліанський орден. Галичину заполонили польські монахи, які принесли з собою католицькі звичаї й полонізацію.

Рухові за очищення богослужебного обряду від латинських нашарувань сприяло національне відродження українського населення Галичини в середині XIX ст. під впливом Маркіяна Шашкевича та його сподвижників, а також 1848 р. У відповідь на це і на перехід, при сприянні священика Іоанна Нумовича, парафіян с.Гнилички в православ´я, на Львівському Синоді 1891 р. були затверджені всі уніатські зміни в богослужінні, зроблена спроба всупереч усім папським обіцянкам узаконити в церковних звичаях целібат уніатського духовенства.

Друга польська окупація Галичини в 1919—1939 рр. намагалася придушити будь-який вияв православ´я, яке збереглось після розпаду Австро-Угорщини. Значно посилився політичний та економічний тиск на українське населення. Екстремістська політика польського буржуазного уряду, поселення на українських землях підданих Польщі, ліквідація шкіл, “нумерує кляузус” проти українців в університетах, надання роботи тільки тим, хто свою метрику хрещення передав до костьолу — все це характеризувало життя українського населення Галичини. Заради справедливості слід сказати, що в цей час переслідувань зазнавали також і представники уніатського духовенства та сама феко-католицька церква.

За Ризьким договором 1921 р. Польща здобула крім Галичини великі простори західноукраїнських земель з православним населенням — близько 4 мільйонів чоловік (1200 єпархій). Виникла небезпека, що в умовах єдиної держави і для ефективного протистояння процесам латинізації та спольщення відбудеться зближення греко-католиків з православними — як на релігійному, так і на національно-визвольному грунті. Тому, з метою недопущення цього, і розпочався наступ польських шовіністів на обидві церкви. Спершу поляки відлучили православних Польщі від Московського патріархату шляхом надання православній церкві статусу автокефальної, який був визнаний Константинопольським патріархом. Одночасно почалося руйнування православної церкви: 400 храмів було закрито, їх майно ліквідовано, 140 церков спалено і зруйновано, віруючих же намагалися навернути в католицизм. Польський єпископат у відповідь на скарги й протести віруючих мовчав.

Наступною акцією, яка мала на меті блокувати можливий союз українців-православних і греко-католиків, була так звана Пінська унія. Вона проводилась після 1921 р. в вигляді щорічних нарад єзуїтів у Пінську, де обговорювався хід безпосереднього навернення православних Західної України і Західної Білорусії в латинсько-польську віру. Духовні і світські владики нової Польщі сповна врахували досвід Брестської унії і на цей раз обрали інший шлях. Передусім — ніякої прямої унії православної церкви з Римом, як це було в Бресті, і зробили греко-католицьку церкву рівноправною у формальному плані перед Римом з польським костьолом. Не могло бути й мови про збереження східного обряду, бо саме врятування обряду дало можливість греко-католикам значною мірою зберегти свою самобутність, а пізніше вести боротьбу за національне відродження. Греко-католицька церква заважала в проведенні великодержавної політики польським щовіністам, а тому атаки на неї не припинялися. Мимоволі засвідчують це і матеріали Львівського собору: “З акцією нищення православної Церкви йшла в Польщі одночасно акція на ослаблення і нищення греко-католицької церкви” (Діяння собору гре-ко-католицької церкви у Львові. 8—10 березня 1946 р. — Львів, 1946. – С.88).

Проте, незважаючи на утиски, церква вже сама мала сили готувати собі духовенство — крім польських духовних закладів розросталася мережа українських гімназій і видавництв, велася боротьба з полонізацією народної освіти, за відкриття українських шкіл. Відновлювалися, реформувалися і створювалися нові політичні, місіонерські і культурно-просвітницькі структури, що охоплювали більшість українського населення.

Водночас, відомі приклади нападок уніатських церковників на окремих письменників. У 1935 р. уніатський журнал “Католицька акція” надрукував список “заборонених книг”, до якого було включено понад 100 назв творів української, російської та світової класики. Так, серед імен авторів, твори яких було оголошено “злими” або “сумнівними”, можна зустріти такі відомі імена: Є.Гребінка, О.Кобилянська, М.Коцюбинський, Л.Мартович, Панас Мирний, Леся Українка, Т.Шевченко, В.Короленко, М.Лесков, Л.Толстой, А.Чехов та багато інших (Католицька акція. -Львів, 1935. — № 3).

До 1946 року в Західній Україні було 3 тисячі греко-католицьких і 250 православних парафій. На кінець 80-х років Російська православна церква мала тут 3156 парафій, Українська греко-католицька церква була в підпіллі і за кордоном. У час перебудови, у час гласності, демократизації та відновлення історичної справедливості стало безсумнівним, що відкладати легалізацію УГКЦ (чи УКЦ) далі не вийде. Однак власті, за бюрократичною звичкою, вдалися до тактики затягування, відмов, внаслідок чого втратили контроль над цим процесом. Почалось бродіння в масах, захоплення церков, тощо. Уникнути цього можно було б, якби легалізацію церкви власті почали з того, з чого починалась її ліквідація — з ієрархії, церковної власності, собору… Тепер же це доводиться робити під тиском “знизу”, а люди, розуміючи це, намагаються, щоб цей тиск був постійним і неослабним.

Ніякі документи, навіть прийняті на уніатському соборі, не можуть відвернути населення від релігії, якщо в них є потяг до неї.

Чотири десятиліття греко-католицька церква на західноукраїнських землях перебувала на нелегальному становищі, і її віруючі та духовенство сповна пізнали, чого варта тоді була “конституційна свобода” і що залишається від прав людини, якщо вирішення ідеологічних проблем перекладається на репресивний державний апарат. Щоб усе це стало уроком для наступних поколінь, воно мусить увійти в історію, створення якої слід починати вже зараз, по гарячих слідах. А вивчати й осмислювати є що: глибока конспірація, підпільна´ підготовка і висвячування духовенства, нічні, таємні як на зорі християнства богослужіння, напади “невідомих” на священиків, попередження, затримання, обшуки, штрафи, арешти, різноманітні провокації тощо.

Питання відродження, відновлення статусу греко-католицької церкви в Україні пов´язувалося із загальним процесом відродження національної культури, мови, самосвідомості українського народу, необхідність розв´язування релігійних питань була підтримана досить значними політичними силами нашої держави.

З 1985 року встановлюються демократичні, гуманні відносини між державою і церквою.

Починаючи з 1987 р., рух за відновлення греко-католицької церкви набув організованого характеру. Створений “Комітет захисту Української католицької церкви” звернувся до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватикану, міжнародних організацій, вимагаючи визнання існуючої Української католицької церкви на території західних областей України. Все це, звичайно, дозволило поставити питання щодо легалізації греко-католицької церкви та її реєстрації. 30 листопада 1989 р. Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. З квітня по липень 1991 Р- греко-католицька церква взагалі і окремі церковні структури зокрема були зареєстровані як юридичні особи. Кожна єпархія, деканат, парафія чи навчально-духовні заклади церкви були юридично оформлені. Таким чином, Українська греко-католицька церква була остаточно повністю легалізована і публічно визнана. Головою греко-католицької церкви став Блаженнійший Мирослав — Іван кардинал Любачівський, який до 1991 р. знаходився у Римі.

З перших днів свого існування всі зусилля церкви були спрямовані на зміцнення духовного життя, своєї внутрішньої структури, встановлення відповідної адміністрації у єпархіях в межах України, налагодження зв´язків із греко – католицькою церквою у діаспорі.

Сьогодні Українська греко-католицька церква має 11 єпископів, три єпархії (Львівську, Івано-Франківську і Мукачівську) та більше 5 мільйонів віруючих. Громади греко-католиків є у Києві, Одесі, Миколаєві, Донецьку, Вінниці, Житомирі, Луцьку і т. д.

Відновлюється структура традиційних чернечих орденів греко-католицької церкви. Серед них чоловічі ордени — василіани, редемптористи, студити; жіночі — василіанки, йосафатки, святого Вікентія (бельгійки), Пресвятої Родини, сестри — служеб-ниці. Всі ордени мають спільне призначення — проводити якомога ширшу місіонерську діяльність серед населення. Проте вони відрізняються певними функціональними особливостями. Наприклад, черниці ордену св. Вікентія здебільшого працюють сестрами милосердя, нянями; йосафатки займаються релігійним вихованням дітей; черниці ордену Пресвятої Родини обслуговують хворих і людей похилого віку; редемптористи, студити активно займаються місіонерською діяльністю та підготовкою кадрів для церкви.

Особлива увага з боку керівників греко – католицької церкви приділялася і надалі приділятиметься семінаріям, питанням підготовки майбутніх священиків. З цією метою семінаристів відряджають за кордон на навчання. Для подальшої організації єпархій і адміністративного об´єднання єпархіального духовенства владики відновили деканати — осередки об´єднання клиру. Катех-ітичні курси — не лише для священиків і монахинь, а особливо для світських людей — забезпечили педагогічними посібниками і методологічними розробками для євангелізації дітей та молоді. Організація місій, які відбуваються переважно під час Великого Посту, стала найбільш ефективним засобом для духовного відродження у парафіях. Діють греко-католицькі семінарії: львівська, івано-франківська, мукачівська та василіанська духовна семінарія, де загалом навчається близько 600 семінаристів. Засновано видавництво, виходять газети та журнали.

Українська греко-католицька церква неодноразово пропонувала державі свої послуги з конкретними проектами для подолання різних аспектів соціальної і моральної кризи в Україні.

Як зазначив Генеральний вікарій Львівської архієпархії Української греко-католицької церкви отець Іван Дацько, “без огляду чи фінансова ситуація України поліпшуватиметься, чи ні, для нас є ясним, що Церква не може відступити від свого соціального завдання. Хоча наші чудові літургічні відправи надихають і надають людям надію, Церкві необхідно використовувати всі засоби, щоб запобігти моральному, соціальному і економічному занепаду”.

Відроджуючи довоєнні традиції свого соціального служіння, греко – католицька церква вже здійснила ряд ініціатив. Перша з них — відновлення діяльності у Львові невеликої Народної лічниці імені Андрія Шептицького, яку митрополит заснував у 1903 році. Церква повністю взяла на себе утримання новоствореного у Львові греко-католицького ліцею, де навчається біля 240 учнів.

Важливу роль в житті Української греко-католицької церкви відіграв Синод єпископів Української греко-католицької церкви, що відбувся в травні 1992 р.Це був перший синод після багатьох десятиріч, під час якого єпископи з України і діаспори зустрілися і виробили план діяльності церкви в нових умовах України. Церква має велику кількість мирянських організацій. На початку 1995 року в Україні діяло 3079 греко-католицьких парафій, 76 монастирів з майже 1300 ченцями, 9 духовних навчальних закладів, в яких навчалося близько півтори тисячі слухачів.

Схожий запис

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *