Про район

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА про Турківський район

Місцевість у верхів’ях Дністра, Стрия і Сяну одержала назву від міста Турки(назва походить від первісних диких биків-турів, які водилися в незвіданих хащах навколишніх лісів) у 1856 р., коли був утворений Турківський повіт на цьому терені. Спочатку його називали Турецьким, пізніше Турчанським і тільки в Указі Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р., в якому перераховувалися утворені на території Західної України нові області і повіти, він називається Турківським. А районом він почав називатися згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 січня 1940 р., за яким до нього відійшло 38,8 % території колишнього повіту.

Здавен на землях району простежуються сліди цивілізації. Про це свідчать кам’яні знаряддя  праці середини кам’яного віку (приблизно від 10 тисяч до 7 тис. років до н.е.), які знайдено в м. Турка, Зубриці, Беньовій, Лопушанці, Либохорі, Комарниках, Мельничному, Яворі, а також 12 бронзових мечів у Комарниках, які датуються 1200-1000 р.р до н.е. та 100 срібних римських монет І-ІІ ст. н.е. В цей час наші Бескиди заселяють венеди слов’янського походження. Слов’янізація району йшла за рахунок вихідців Полісся. Племена цього періоду залишили нам карпатську культуру курганних поховань. Подальша зміна племен в краї пов’язана із східними кочівниками – сарматами і гунами. В IV столітті сармати були розгромлені гунами. Великий їх вождь Аттіла, вбитий в 453 р., був захоронений біля с. Риків на Ватащині (Горбищак). В VI –VII ст. наш край заселили білі хорвати, які на території Прикарпаття і Карпат заснували слов’янську державу Велику Хорватію. Частина племен у карпатських Бескидах в той час вже називалася бойками.

Бойки, за однією із гіпотез походять від скіфських племен, які прибули на територію верхів’їв Дністра. За іншою – вони походять від кельтів-галатів, які через свою войовничість ще називались кельтами-боями. Про походження їх назви є ще кілька версій. За однією з них її виводять від слів “бой є”, “бо є” в значенні “так”, “так є”, які часто вживали наші пращури. За іншою версією, яку підтримують місцеві краєзнавці, її дано через те, що звуки “у” та “и” вимовлялися ними в окремих словах як “о”. Наводять зразки тодішньої вимови села Либохори: “Коби боли воли, тобо вотягли, а то бола кобола та й не вотягла”. За обома версіями через те, що вони часто вживали «бо» та “о” замість згаданих букв, “бокали” та “окали”, мешканці передгір’я, передражнюючи їх, назвали бойками. Так само, як карпатських сусідів – лемками, через часте вживання слова «лем».

У 992 році до Київської Русі Велику Хорватію приєднав київський князь Володимир Великий. Тоді ж було приєднано і Закарпаття. Шлях війська Володимира Великого пролягав по долині річок Дністер і Стрий через Карпатський перевал у долину Латориці. Це був давній торговий шлях з Європи на Русь. Згодом цей шлях став називатися «Руський путь», а на ньому будувались сторожові укріплення та оборонні городища, зокрема Собінь біля витоку р. Дністер над Розлучом.

В часи Галицько-Волинської держави вже існували села Розлуч, Явора, Яблунів, Комарники, В.Висоцьке.

У 1340 році Турківщина, як і вся Галичина, була загарбана Польщею.

Масове освоєння і заселення земель Турківщини відбулося в ХV-ХVІ ст., коли були засновані більшість сіл, а інші набули офіційного статусу.

В XV столітті землі Русі даруються польсько-литовським королем своїм васалам. Перша відома письмова згадка про Турку датується 27 червням 1431 року. Тоді польський король Владислав Ягайло надав привілей (грамоту) на володіння Туркою з навколишніми селами феодалові Ваньчі та його синам, за що вони були зобов’язані в разі потреби з’явитися на військову службу самі і виставляти чотирьох лучників на добрих конях.

В 1538 р. відбулося розмежування земель королівських від панських. Перебуваючи в складі польсько-литовського князівства землі Турківщини були власністю короля і окремо шляхти.

Будівництво церков та надання парафій послужило закладанню нових сіл на королівських землях. Королівські землі належали до Самбірської економії і об’єднувались в країни: Волосянську, Гвоздецьку, Ільницьку, Либохірську, Розлуцьку. 19 сіл , в т.ч. Турка були приватними. Щоб захистити край від нападу на русько-угорському пограниччі заснована регулярна оборона кордонів з комендатурою в м. Турка в 1674року.

В 1730 році Турка стає містом. Хоча Турка була приватним містечком, але управлялась за магдебурзьким правом. Розвивається торгівля, різні ремесла, формується центр міста з ратушею і замком. До складу входять: Старе село, Слобода, Середня Турка, Горішня Турка.

В 1772 р. Галичина входить до Австро-Угорської імперії. На Турківщині ліквідовується уряд воєвод і старост, залишено тільки суддів, які попередньо мусили присягнути австрійській короні. Замість країн створюються 16 доміній, які підпорядковувалися 8 мандаторіатам, а ті Самбірському циркулу. Мандаторій становив першу державну інстанцію, другою був начальник циркулу, а третьою губернатор у Львові, який підлягав безпосередньо цісареві.

В 1856 році Турка стала центром повіту Австро-Угорщини, до якого належали територія сучасного Турківського, гірська частина теперішнього Старосамбірського та ряд сіл Сколівського районів. Великі села стали осередками гмін (волостей).

До 1867 року Турка складалась з кількох окремих гмін. Кожна з них керувалася війтом і присяжними, асесорами і радою, мала свою гмінну печатку.

В 1880 році в Турці було 656 будинків 4634 жителів у гміні.

В 1884 році в Турківському повіті було 24 однокласні школи, 5 кузень, одна цегельня, 5 парових тартаків, 5 водних тартаків.

На той час Турківський повіт нараховував 72 гміни.

В 1903 році було відкрито в Турці кредитну касу, а ще через два роки – лікарню.

В 1904 році була збудована залізниця, яка з’єднала Турку зі Львовом. Турка стало ближче до центрів цивілізації, прикрасилося красивим арочним залізничним мостом, стала одним з найбільших центрів лісозаготівель Прикарпаття. Могутній поштовх для освоєння карпатського регіону дало введення у 1905 році  залізничної вітки Самбір – Ужок і з’єднання залізничною колією Львова з Ужгородом. Це сприяє розвитку туризму і відпочинку. В Сянках і Розлучі (відомому своїми мінеральними водами) були збудовані двоповерхові турбази та вілли панами з Варшави, Кракова і Львова. Перед Першою світовою війною йшли спеціальні, демпінгового типу, туристичні поїзди із Львова до Сянок. Найдавнішим видом туристики було лещатарство. Саме на Турківщині у 1913 р. було відзначено першу лещатарську трасу Львівщини  Сянки – Пікуй, а найкращою лижною трасою Польщі в 1913 році визначено гору Сянки, і в цьому ж році було проведено перші офіційні змагання з лижних перегонів на території України.

На початку ХХ століття в Турці проживало понад 6 тис. чоловік. В самому повіті (1905р.) було 2 сільськогосподарських і 125 промислових підприємств, на яких працювало 607 робітників. Діяло також 69 водних млинів, 7 млинів з тартаками, 9 каменоломень, 2 цегельні, 4 водні тартаки, 8 парових тартаків, і фабрика газованої води.

З початком Першої Світової війни у 1914-1915 р.р. через повіт декілька разів проходив австро-російський фронт. Спалено повністю село Кривку, частково Нижнє Висоцьке, Івашківці та інші. В обороні Ужоцького перевалу на межі із Закарпаттям 27 вересня 1914 року дали перший бій Українські січові стрільці.

На весні 1919 року Західна Україна була захоплена польськими колонізаторами. Люди опинилися в справжньому пеклі. Закономірно, що й на Турківщині почалася активна визвольна боротьба. В 1931 році в Турці відбулася демонстрація безробітних усього повіту, на яку вийшло 2 тис. чоловік.

В 1931 році в м. Турка було 1324 будинки. В повіті проживало біля 114457 чоловік. Сільське населення мешкало в 17475 будинках. На цілий повіт було 9 лікарів.

В 1938 році в Турці було понад 10 тис. мешканців. В повіті було 73 громади, що охоплювали 77 тис. жителів.

В 1940 році, з приходом радянської влади у вересні 1939 року, територія теперішнього Турківського району була поділена на Боринський і Турківський райони. До Боринського району входило 24 сільські ради, до Турківського 25. Проіснував Боринський район до 1959 року. В кінці 1959 року обидва райони були об’єднані в один Турківський район.

В грудні 1962 року Турківський і Старосамбірський райони об’єднані з центром в м. Ст. Самбір. В 1965 році знову був утворений Турківський район. З 01 січня 1967 року Завадівський кущ відійшов до Сколівського району.

На 1989 р. в районі функціонувало 6 радгоспів і 9 колгоспів, працювало  5 промислових підприємств 2 будівельні організації, 7 залізничних станцій.

1 грудня 1991 року 99,6% населення Турківщини віддало свої голоси за незалежність України.

З проголошенням незалежності України у 1992 р. місто Турка стала центром і організатором проведення Перших Всесвітніх Бойківських фестин. Це величне дійство, що проводиться через кожних п’ять років, супроводжується неповторними сурмами трембіт та мелодіями троїстих музик і збирає велику кількість туристів і гостей з усього світу. Свідком цього був Президент України  Віктор Ющенко під час фестин у 2007 році.

З 2007 року у селі Верхнє ведеться будівництво Західного реабілітаційно-спортивного центру, яке проводиться Національним олімпійським комітетом спорту інвалідів України, очолюваного Героєм України, народним депутатом України Валерієм Сушкевичем. На перспективу має бути побудовано інфраструктуру для прийому спортсменів та туристів на 1000 ліжко-місць, канатно-крісельну дорогу протяжністю 2250 метрів, гірськолижні спуски, лижні траси та біатлонне стрільбище.

Станом на 01.01.2011 р. в Турківському районі проживає 50,2 тис. населення.

P.S.: На Турківщині народились такі видатні особи: у с. Явора Стефан Яворський – письменник, філософ, церковний діяч, глава Священного Синоду Російської православної церкви за Петра Першого; у с. Комарники Степан Попель – професор філософії, світський канцлер митрополита Андрея Шептицького, чемпіон Львова, Парижа і Північної Америки з шахів; у с. Кіндратів Михайло Зубрицький– відомий етнограф; у с. Жукотин Омелян Бачинський засновник і директор першого українського театру у Галичині. Родові коріння з нашого краю і у засновника українського тіловиховання (тобто фізичного виховання), керівника першого спортивного товариства «Сокіл» у Галичині професора Івана Боберського, адже його батько-священик  народився у с. Лопушанка Турківського району, а дід був війтом у цьому селі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *